Авторизация
 
  • 16:42 – Comedy Woman (7 сезон) 47 выпуск 09.12.2016 смотреть онлайн 
  • 16:42 – Экстрасенсы против детективов 14 выпуск 09122016 НТВ смотреть онлайн 
  • 16:42 – Вести в 20:00 последний выпуск 09.12.2016 смотреть онлайн 
  • 16:42 – Юморина-2016 последний выпуск 09.12.2016 смотреть онлайн 

Забужко пропонує номінувати Голобородька на Нобелівську премію з літератури

162.158.78.98

Забужко пропонує номінувати Голобородька на Нобелівську премію з літератури Українська письменниця Оксана Забужко написала відкритого листа до Українського ПЕН-Центру з пропозицією номінувати Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Текст листа подаємо повністю Шановний пане Президенте, шановні колеґи, скандальний заклик від ПЕН-центру Словенії "просити Росію вреґулювати український конфлікт", якщо розглядати його "в пакеті" з іншими численними сьогоднішніми актами пропутінського тиску на Україну з "західного фронту", незаперечно потверджує: попри очевидний провал сценарію "поділу України", Кремль зовсім не збирається капітулювати, і "проект Новоросія", наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань українського народу, всього лиш тимчасово "відкладається", до кращих для Кремля часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть врешті переходити до кроків "на випередження". У зв'язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка давно назріла і "висить у повітрі", – а нині, на мій погляд, могла б стати з нашого боку саме таким кроком. Спершу трохи контексту. Гадаю, ні для кого з нас уже не секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що "проект Новоросія" цілеспрямовано підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно здійснювану "деукраїнізацію" т.зв. "Юговостока" – коли нижче, сказати б, "лінії Керзона", взятої з електоральних мап 2004 року, культурний та інформаційний продукт з виразно українським маркером у мейнстрім не допускався (лише влітку минулого року, коли стартувала "агітація за ЄС", намітились були тенденції до зрушення: концерт Положинського в Донецьку, гастролі з "Солодкою Дарусею"…), а всякий такий продукт місцевого походження – інформаційно глушився й витіснявся на марґінеси (умовно кажучи, шансів у Донецького університету носити ім'я Василя Стуса було не більше, ніж у дніпропетровського проспекту Карла Маркса – ім'я Валер'яна Підмогильного, а потрапити в київський ефір україномовній співачці, коли вона, як Ольга Акулова, з Донецька, а не з Івано-Франківська, годі було й мріяти: навіть про Олега Скрипку якось на ТВ-шоу оголошено було, ніби він "представляє Західну Україну", – тільки "Західній", за цим сценарієм, дозволялось у нас "бути українською"!). І так з року в рік усе робилося для того, щоб у суспільства в цілому (і в міжнародної спільноти також) склалося стійке враження, ніби поза Західною Україною ("Галичиною") – України нема (мене й саму в європейських ЗМІ не раз іменували "західноукраїнською письменницею" – sic! – так що владу пропаґандистського стереотипу можу оцінити напряму). Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як "винятку з правила" це саме правило тільки потверджує – і в найдрімучіші "щербицькі" часи на партійних з'їздах обов'язково мав бути один україномовний виступальник, тож "одного україномовного поета" на всю проектовану "Новоросію" якраз і мало вистачити сповна. Говорити про все це, відтворюючи "по цеглинці" загальну панораму "зачистки", можна до нескіченности (історія одеського каналу АТВ, який 8 років, від 2006-го по 2013-й, утоптував мізки одеситів на суцільне "Куликове поле", може тут слугувати за case study!), а про історію багатолітньої, як у мур головою, боротьби наших видавців за доступ української книжки на Донбас (а від 2009 року – і на Південь: на Миколаївщину, Херсонщину...) впору вже монографії писати, – нагадаю лише, що коли в Луганську торік відкрилась була українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно успішною і власник необачно похвалився пресі, що "міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно". Паралельно весь цей час у центральних ЗМІ накручувався мем "двох Україн", "проросійського Донбасу", і т.д. – словом, інформвійна "за Новоросію" велася системно і по-спецслужбівському професійно – килимовою атакою. І, ясна річ, не могла лишитися без наслідків. Одним із таких наслідків стало те, що й досі – по трьох місяцях війни на Донбасі – ніхто з українських журналістів не спромігся не те що відвідати в Луганську і взяти інтерв'ю в одного з найвидатніших українських поетів 20-го століття – Василя Голобородька, а бодай би поінформувати громадськість, чи він там іще живий, чи кудись виїхав, і чи йому нічого не загрожує ( минулого тижня мелькнула піврядочком згадка в "Урядовому кур'єрі", з якої випливало, що таки живий – і, як переважна більшість жителів Донбасу, яких якраз ніхто "не чує", бо їм "вимкнено звук", і ніяка Тальявіні до них не приїде, хоч би скільки вони, важачи життям, чіпляли на себе жовто-блакитних стрічечок, – нікуди з рідного міста не поїхав: що ж, добре знати, спасибі й на тому!). У свідомості пересічного українця (бо саме його представляють ЗМІ) поета Василя Голобородька – нема, "зачищений", вкупі з усім його німим-непочутим – приреченим на мовчазне страждання – українським Донбасом. Зате часу й місця на різної міри витончености філіппіки проти Донбасу, який буцімто "ненавидить усе українське", в інформпросторі й далі з подостатком, тема "не закрита", – і от уже німецькі колеґи переказують мені слова галицької поетки, що "пора вже той Донбас віддати Росії", а австрійське телебачення приїздить розпитувати (для окремого фільму!), чому в нас "тільки в Галичині існує українська культура". (Можна хіба пожаліти тих галичан, які роками радо "таскали набої" для таких "мінометів", не розуміючи, як дешево – всього лише за підігрів "п'ємонтського еґо", за почухане самолюбство! – путінські режисери їх купують і використовують – незгірше, ніж призначених "на м'ясо" озброєних тубільців на "лугандонських" блокпостах.) Зрозуміло, що в образ "антиукраїнського Донбасу" поет формату Голобородька не вписується ("неформат", як кажуть на ТБ українським музикантам!), – як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому місця на літературному Олімпі так і не посів. За його біографією взагалі можна скласти графік українських "свобод" за останні півстоліття: як тільки в Москві заходить "лібералізація" (Хрущов, Горбачов, Єльцин) – Голобородька в Україні друкують, читають, преміюють і визнають за видатного поета; як тільки Москва починає чергову масштабну "спецоперацію із замирення України" – Голобородька звідусюди викреслюють, заганяють у шахту, в робітничий гуртожиток і визнають уже тільки за кордоном (востаннє – в 2010-му, на Болонському книжковому ярмарку, де його дитяча "Віршів повна рукавичка" одержала "Білого крука"). Гадаю, саме час нарешті виправити цю велику історичну кривду в стосунку до так по-шевченківському "архетипально" національного Поета – заодно довівши тим і самим собі, і всьому українському народові, що його інтелектуальна верства – не лише підмет для чужих політтехнологічних маніпуляцій, а має власну суб'єктність. Зокрема і в тому, щоб, як то належить інтелектуальній верстві в кожній європейській нації, самостійно виставляти й боронити національні ієрархії культурних цінностей. Звідси й моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Це, зрештою, досконало збігається з нашими статутними обов'язками: адже замовчування – одна з найпоширеніших форм контролю за інформацією, а в цьому випадку контроль здійснює на нашій території ворожа держава, послуговуючись ним як інструментом терористичної війни. Кому ж, як не нам, повертати тепер Донбасу його непочутого Поета?.. Додатковий плюс тут у тому, що кращої кандидатури від України нині взагалі годі шукати – у Голобородька, крім любимої Нобелівським Комітетом дисидентської біографії "ідеаліста в пейзажі століття", є поетичні книжки в якісних перекладах європейськими мовами, є міжнародні відзнаки, а значить, уперше за роки нашої незалежности Шведська Академія отримала б не просто "нове ім'я в списку", як то було з раніше номінованими Ліною Костенко та Борисом Олійником, – а таки реального кандидата для серйозного вивчення (і напевно зраділа б його внутрішній спорідненості з Транстрьомером!). А Україна, своєю чергою, відкрила б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її Донбас – цей трагічний український "Гулаг-лайт" (вічно-зяюча, всім нам на пам'ятку, "непромита-знеславлена" рана сталінської індустріалізації!), що з ним його Поет так символічно розділив його долю, – і через ту долю багато що змогла б зрозуміти про себе-сьогоднішню, з того, що їй так довго не давали зрозуміти за гуркотом чужих "інформбатарей". На цьогорічну номінацію, зрозуміло, вже запізно, а от заходитися коло новорічної – саме впору. Впевнена, що така кампанія, коли до неї належно взятися всім миром, буде мати неоціненну культурно-символічну вагу. Ба більше, вона могла б покласти початок найтруднішому (і, припускаю, найзатяжнішому) етапу нашого визволення: визволенню свідомости українського суспільства від вживлюваних у неї за роки інформаційної окупації, як чіпи, чужих міфів – і наскрізь сфальшованих уявлень про себе самих. Саме за цю – найвитонченішу і найнепомітнішу – форму поневолення (за Мілошем, "поневолений розум"!) Україна й змушена нині розплачуватися такою страшною ціною. Бо коли у висліді багатолітньої повзучої "інформвійни за Новоросію" уже ні донбаський журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком, це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено "культурний паспорт", перетворено на "нічийну землю". І тоді вже обстоювати "паспортну належність" такої землі залишається тільки фізично – людською масою, живою плоттю і кров'ю. Авжеж, ту багатолітню "повзучу" інформвійну, яка передувала нинішній воєнній агресії, Україна програла путінській імперії "за неявкою", попросту вчасно її не розгледівши, – і в тому, безперечно, є вина інтелектуальної верстви, нас усіх. Нині, коли українці, в т.ч. й призначені на "віддання в Новоросію", вкотре в історії героїчно довели свою готовність ставати в обороні свободи й незалежности своєї країни "живим щитом", прямий обов'язок інтелектуальних середовищ – так само об'єднатися, для повернення країні її потрощеної й закаламученої самосвідомости, без чого жодна військова чи політична перемога ніколи не буде остаточною. Ініціювавши висунення Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури 2015 року, Український ПЕН-Центр міг би стати каталізатором цього процесу. Зрештою, як відомо, дорога в тисячу лі починається з першого кроку. Щиро сподіваюся, що ця пропозиція знайде у вас відгук і підтримку. Сердечно, Оксана Забужко Читать больше на gazeta.ua


КОММЕНТАРИИ:

  • Читаемое
  • Сегодня
  • Комментируют
Мы в соцсетях
  • Twitter