Авторизация
 
  • 01:21 – Коммунальные платежи 2017 году: правительство предлагает повысить цены на услуги ЖКХ 
  • 01:21 – Самолет потерпел крушение в Пакистане: список погибших, первые фото, причины и подробности 
  • 01:21 – Осколки счастья: смотреть 173-174 серию онлайн 
  • 01:21 – Вести в 20:00 последний выпуск 07 12 2016 смотреть онлайн 

"Синдром листопаду" - вийшла ще одна книжка про Майдан

162.158.78.175

"Синдром листопаду" - вийшла ще одна книжка про Майдан Побачив світ роман Вікторії Амеліної "Синдром листопаду". Книга з'явилася друком до "Форуму видавців у Львові". Юрій Іздрик у передмові зазначає: "Якби не психічна девіація героя, – що наповнює оповідь дивними, схожими чи то на галюцинації, чи то на ясновидіння мареннями, – ми отримали б біографію цілком пересічного нашого сучасника, що виріс у дитячому будинку, пережив буремні 90-ті, адаптувався до соціальних змін і дожив до наших днів, актуальним маркуванням яких усе ще залишається Майдан. Однак і фантастична особливість героя, і його видіння, що пунктиром проходять через усю книгу, малюючи вже не зовсім упізнавану, а іноді – цілком загадкову дійсність, і своєрідні авторські притчі, які збагачують простір тексту додатковим виміром, перетворюють "Синдром листопаду" на складний поліфонічний твір, де біографічні та історичні реалії – далеко не основні елементи конструкції. Саме через унікальну здатність героя відчувати й переживати чужі страждання авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів…" Автор оформлення також Іздрик. Пропонуємо для читачів Gazeta.ua кілька фрагментів нової книжки "Синдром листопаду". …Такий, як Спонсор, взагалі не повинен був тікати! – такі перемагають легко, завжди неймовірно легко, принаймні для підлітка, який захоплено спостерігає збоку – а я спостерігав, і єдине, що здавалось мені незбагненним, не вписувалось в образ героя у чорній шкіряній куртці, було те, що він ніяк не покарав мене за той перший вечір, з проваленими переговорами, а дав трохи валюти "на підручники" і взяв під свою опіку… І от тепер на чистоту. Спонсор був для мене тим, чим і належить бути будь-якому спонсору – джерелом фінансування. Тож я мав прийняти рішення: до того, як переслідувачі позбавлять мене єдиного із засобів існування. Я повернув ключ в замку, відсунув важку конструкцію із нечитаними книжками і втягнув Спонсора досередини. Спонсор дихав так важко, що, здається, саме його дихання, як ніщо інше, могло видати наш сховок. Я сидів, привалившись до щойно зачиненого проходу; брита, закривавлена на лівій скроні голова лежала у мене на колінах. Кров була всюди – в мене на руках, на джинсах, на підлозі. Він дихав усе рівніше – я теж. Може, минеться? У Спонсора було цілком людяне обличчя: правильний ніс, карі очі, велика родимка на щоці, під щетиною, і довгі, дівчачі вії. Взагалі-то, крім безлічі "поганял", у Спонсора було ім'я – Саша. Просте. Ніхто його так не кликав, звичайно, але так його колись назвали батьки – звідкись я знав про це (може, він сам казав?). У нас його зазвичай звали шефом, а я так і записав його в свою пам'ять, як вперше почув від Єлизавети – "Спонсор". Тепер чомусь згадав тільки, що він Саша – може, тому, що Саша помирав так близько від мене, а ніхто ще так не робив… Щось пішло не так. Збентежений, я забув, що мені ж наплювати на весь навколишній світ, навіть на семирічного хлопчика Івана з Грозного – не те що кримінального авторитета. Забув, що моя башка має бути чиста від зайвих думок, як чарівна біла кулька всередині сірої бабиної коробочки, яка так і вкривається, мабуть, пилюкою, десь, в окупованому тіткою помешканні. От виповниться мені вісімнадцять, прийду, виселю тітку, знайду коробочку, витягну кульку, і все – стану нормальним. Якщо нас не знайдуть. Якщо Саша не закричить – а він стискає кулаки, кусає зблідлі губи, сіпаються коліна – від болю. Я ідіот. Потрібно перев'язати рани! Тихо, дуже тихо, я знімаю футболку, підкладаю йому під голову, сам – повзу до шафи. Дверцята скриплять, немов віщуючи кінець світу. Саша повертає голову, дивиться на мене – у темних очах його страх, якого я ще ніколи не бачив наживо. Страх і бажання жити, щось дуже знайоме, що я вже багато разів відчував і тепер іще відчуваю, глухо, крізь гомін телевізора, крізь алкогольне безпам'ятство, – раз чи два на місяць – коли виходить із берегів моя ненормальність, і чужі, непотрібні мені біди затоплюють свідомість. Ззовні чулися голоси, так само, як і до скрипу – нічого страшного, показав я: підняв великий палець догори – все кльово, Сашко! Перев'яжу рану, і все буде кльово. В мене ще є склянка води, і пачка крекерів, і половина "Снікерсу". Проб'ємось, шеф! Потім я перев'язував рани сорочками від Версаче, які Саша дарував мені задля потіхи, а хтось верещав за стінкою, що Спонсора необхідно знайти, що він не повинен вижити, що вб'є всіх, якщо вони не покажуть йому мертвого Сашу, що вони нікуди звідси не йдуть. А потім на всіх впала ніч. Я боявся тягнути Сашу до ліжка, такий кволий він був; якогось чорта знову сів на підлогу і поклав його голову собі на коліна – може, мені було просто страшно в темряві самому; може, я хотів знати, чи він живий іще; а може, я сподівався, що так буде легше йому – і мені, чорт забирай цю мою хворобу, цей закон сполучених посудин, який – я не сумнівався – переливатиме цієї ночі частину його болю у мої вени. Близько першої почалося: я відчув, що задихаюся, мене пронизав біль – у животі зліва, де була Сашина перша рана, і в стегні, де була друга. А у скроні – виявилось так, просто подряпина… Я не чинив опору. А коли стало зовсім нестерпно, вже було пізно – я був разом з ним. Я був ним. Я лежав у темряві, однак темрява була жива – гілки схилялися наді мною, з ніжними зеленими листочками, майже салатовими, і цвіт вишень облітав і падав на обличчя. Це кінець, звичайно, кінець. І ці вишні в саду коло дерев'яної хати лише видіння. Вийде схвильована мати, старенька, із паличкою і в хустинці, вийде назустріч листоноші... Так уже було, коли листоноша приніс листа з фронту, і маленька дівчинка схопила паперовий трикутничок, побігла шукати свою матір, а в трикутничку – смерть, похоронка. А він, він чому вмирає тут на підлозі? Про яку війну подумає мати, старенька, зовсім не схожа на ту дівчинку, якою він її уявляє в цій казаній-переказаній сімейній історії?! "Ваш син бандит, вбивця, рекетир. Його вбив такий самий, як він. Туди їм всім і дорога!" "Мій Сашенька не душогубець!" Біль пульсував у животі, немов жива істота. Як щур, гриз зубами вивернуті муками нутрощі. Куля, мабуть, застрягла там. То оце так... Оце так вмирали його жертви... І що там? Його жертв там, мабуть, чекали янголи, і їх матері проклинали вбивцю, і розказували сусідам, який був хороший син. А він? Він? Що скаже сусідам його матір? Її батько загинув на війні, її чоловік загинув у шахті, а син... Якщо він виживе, то стане геть іншим, зав'яже і поїде туди, у Нєлєповку, допоможе матері з городом, полагодить стайню, помалює вишні в саду від шкідників, хату вибілить. Я обіцяю, чуєте там, на небі? О-бі-ця-ю! Пацанське слово ж щось значить і у вас. Ні? Там, у хаті, величезні подушки, вкриті прозорими мереживними накидками, там стіл, застелений вишитою скатертиною, там помальований батьком у блакитний колір комод. Батькам дали квартиру у селищі міського типу, та вони не поїхали – лишилися доглядати бабусю у її хаті, так і зостались там. У батька нікого не було, з дитбудинку він, як оцей, єдиний, хто не зрадив... Тому й радий був його прихистити і вдягати, бо батько теж сирота... Ніч тягнулася довго, біль тягнувся з маківки до ніг його розпластаного в темряві тіла, і тільки чиясь присутність допомагала не втратити розум. Я міг би жити інакше. Скурвись, біль! Скурвись і піди, піди на!.. Я не здамся смерті ось так. Я випірнув з думок Спонсора, ошелешений і дуже стомлений. За вікном сіріло. Саша лежав, заплющивши очі, і дихав рівно – мабуть, спав. Нехай спить. Може, справді, не буває повністю поганих людей. Може, той спогад – спектакль про зайчика і вовка – має якесь чудернацьке значення в його житті, і оцей душогубець і покровитель того виродка, що вбивав Лізку, може колись і змінитись. Зрештою він же купував йому сорочки від Версаче і давав гроші на цигарки "LM". Зрештою… *** Спонсор Саша вижив і навіть трохи змінився. А ще, він зрозумів, хто я. Я ж, зачарований Спонсоровими спогадами про квітучі вишні і стареньку матір, не заперечував своєї участі у полегшенні його страждань. – А ты этим управляешь? Наяву Спонсор говорив далі різко, не російською навіть, а спрощеною її версією, – лінгвістичним набором для виживання у постсовку. Вишень більше не було. – Іноді ні. Іноді само приходить, і вдіяти не можу нічого... майже. Ну, хіба вже зовсім забити… Включити якусь "Смєхопанораму" чи серіальчик... – Да от Петросяна, верняк, еще хуже, нет? А? – підколов він, і тут-таки посерйознішав знову, забарабанив пальцями по столу, загасив сигарету в скляній попільничці, – Ну, а специально вызывать это ты можешь? – Що значить – спеціально? – Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и – р-раз?.. – Ну... Якщо людина реально хвора... І людина нормальна, ну, не серійний вбивця, – тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще, вигляду рядових його знаменитої у місті "пєхоти", – ймовірно, він таки відносно серійний. – Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!.. Я сидів тоді навпроти нього здивований – що б означало це "геній", – а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався – мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення. Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише: – По барабану! Бабло… – і він довго ще говорив про "бабло", розписував "схєму" і ще щось, здається, казав про те, що ця "тєма" надзвичайно гуманна – ні, він не вживав слова "гуманізм", звісно, але так я його зрозумів. Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, – знеболювальне. А я був ліками від безвиході – у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я – ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе1… Недорого. Читать больше на gazeta.ua


КОММЕНТАРИИ:

  • Читаемое
  • Сегодня
  • Комментируют
Мы в соцсетях
  • Twitter