Авторизация
 
  • 06:51 – Ольга Бузова секс-видео с телефона без ретуши оригинал: интимные фото телезвезды взорвали Интернет 
  • 06:51 – Барселона - Реал Мадрид прямая трансляция 3 декабря 2016 (3.12.2016) смотреть онлайн 
  • 06:51 – Битва экстрасенсов 17 сезон 14 серия (3.12.2016): 14 выпуск от 3 декабря – «Танцы» и слезы 
  • 06:51 – Бокс Лебедев Гассиев 03 12 2016 прямая трансляция 

Проект "Воскресіння Розстріляного Відродження": Валер’ян Поліщук. Від Парнасу до Голгофи

173.245.54.63

30-ті роки ХХ століття стали однією з найтрагічніших сторінок історії української літератури. Ціла когорта талановитих, рішучих, завзятих і сильних духом українських митців була знищена владою, кинута за грати, морально зламана... Сайт Сегодня.ua в рамках проекту "Воскресіння Розстріляного Відродження" публікує оповідання і есе сучасних українських авторів про письменників страченого покоління. У кожній із цих історій розкрита трагедія і моральна сила митця, який поклав життя заради духовності, честі, справедливості і майбутнього своєї країни. Серед представників "Розстріляного Відродження", про життя і останні хвилини яких зможуть дізнатися наші читачі, – Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Гордій Брасюк… Валер’ян Поліщук Туманного жовтневого ранку 1937 року з Ленінграда, зі стін обласного управління НКВД, на північ Карелії вирушила спеціальна бригада. Мету її відрядження сховали воістину за сімома печатями, кожна з яких – із грифом "таємно". Навіть самі енкаведисти достеменно не були ознайомлені з деталями цієї утаємниченої мандрівки до районного містечка Кемь, розташованого на березі однойменної річки, якраз там, де вона впадає у Біле море. І тільки один із них знав, що кінцевий пункт призначення їхньої поїздки – не Кемь, а Медвежа Гора, куди із Соловецьких островів має бути доставлений "перший етап" із 1111 в’язнів. Знав він і про свою особливу роль у цій суперзасекреченій операції, розробленій на основі "решения Тройки УНКВД Ленинградской области от 9 октября 1937 года". Його, заступника начальника АТУ УНКВД Ленінградської області Михайла Матвєєва, щойно призначили катом. Холодний вологий вітер з Білого моря страшенно дратував капітана Матвєєва. Йому хотілося швидше виконати свою місію і повернутися з цієї карельської глухомані до велелюдного Ленінграда. Щоправда, вже у ранзі диявола. Бо після того, що він мав зробити, про душу нічого буде й говорити – її у нього вже не стане. Але "етап" затримувався. Капітан уявив, як він загубився десь у північному тумані, як свинцеві хвилі Білого моря накривають переповнені в’язнями баржі, розбивають ущент утлі судна, кидають їх на самісіньке дно. Він криво усміхнувся: а непогано було б, щоб морський шторм і справді зробив усю цю брудну роботу за нього. Невдовзі з відділу дезінформації НКВД на простори СРСР просотається чутка: "великий етап" Соловецької тюрми особливого призначення дорогою до материка зник у розбурханому Білому морі. Її повторюватимуть аж до середини дев’яностих років двадцятого століття. А тоді, похмурого дня наприкінці жовтня 1937 року, кат стояв на березі, знервовано дивився на темне зі свинцевим полиском Біле море і навіснів у передчутті крові. ЗА МУРАМИ СОЛОВЕЦЬКОЇ ТЮРМИ Діалог перший Сніг сивий, як голова старця. А старець білий, наче сніг. Його постать нагадує світлу пляму, намальовану сонцем під час короткого соловецького літа і так і залишену посеред осіннього тюремного двору. Ось вона хилитнулася, піднялася у просякнуте холодною мрякою повітря і враз опинилася у камері. На обличчі старця – глибокі зморшки, як борозни на осінньому полі. А серед них – очі, проникливо-уважні і пронизливо-печальні. Очі мученика? Чи очі святого? "Це сон, – подумав Валер’ян. – Просто сон". Його бурхливій уяві завжди було мало дня, вона ліпила свої дивні образи і ночами. У снах він писав вірші, завершував незакінчені статті, затято сперечався з опонентами, громив "назадництво". Він так нестримно, так шалено любив життя, що воно не переставало вирувати в ньому й на мить. Сни ставали продовженням його безперервного процесу творчості. Ось і зараз… Чий образ витворює його невгамовний мозок? Людини? Ангела? Всевишнього? Зараз він прокинеться і… – Я не сон, – сказав раптом дивний старець. Валер’ян здригнувся. Голос був геть не старечий і дуже схожий на його власний. – Як вам це вдалося – піднятися і пройти через мури? – Дивно чути таке запитання від поета. Хіба не ти написав колись у своєму деннику: "Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил"? – То ви… святий? – Не зовсім. – Може, Янгол-охоронець? Тоді допоможіть мені вибратися звідси! Постать раптом стрепенулася, метнулася по стіні, як білий птах по чорному екрану ночі, і знову зупинилася перед ним. – Звідси ще ніхто не втік. Але мури не здатні ув’язнити дух. Я проведу тебе з цієї тісної обителі... – З обителі?! Тюрму ви називаєте обителлю? – Тюрма… Це монастир. Був і буде. Його на цьому острові збудували два ченці ще п’ятсот років тому. А через два з половиною століття російське військо взяло обитель штурмом, бо в ній жили старообрядці, віра яких не вміщалася у рамки релігії "по-царськи". Відтоді частина келій і стала казематами. Згодом монастир відновили. Але коли прийшла оця червона чума… Вона його вже повністю розграбувала і перетворила у тюрму. Всі божевільні правителі люблять перетворювати святі місця у тюрми. Всі, як би вони себе не називали – царями, імператорами, комісарами, генсеками… – То ви, мабуть, один із тих ченців? – Я в’язень номер один. Прожив тут двадцять п’ять років невільником – шістнадцять у "кам’яному мішку" і дев’ять у камері-одиночці. А потім ще два роки – у келії, справді ченцем. – Ви… Ви – Петро Калнишевський?! Останній кошовий Запорозької Січі?! Я так захоплювався вами, коли вчився на історико-філологічному! Авжеж, це ви! Це ж вас Катерина Друга спочатку нагородила, а потім – на Соловки... Але… Я не раз думав: ну чому, чому ви не покинули це місце, коли Олександр Перший видав указ про звільнення? Звісно, вам тоді було вже сто одинадцять років. Але ж хоча б ковток волі перед смертю… Хоча б дихнути рідним повітрям… – Коли вся країна стала тюрмою, то який резон міняти меншу тюрму на більшу? Так було і так є. – А де живе тепер ваш дух? У тому ж казематі, в якому страждало тіло? – На Голгофі. – Аж у Єрусалимі? – Ні, тут, на острові. Соловецькою Голгофою цю гору назвав один із таких, як ти, мучеників. Голгофою вона і залишиться. – Навіть коли про нас самих уже забудуть? – Не забудуть. І згадають, і напишуть. – Про що саме? – Хм, мабуть, про все. – Тоді… Я б розпочав із дитинства, бо людина проростає з нього, як дерево з насінини. Якби хоч одним оком глянути на своє село! – Це можна. – Як? – Хіба поета треба вчити без крил літати? Ти ж писав: Моє дитинство будяковий запах
Приніс мені серед осінніх днів… – О, справді… запахло будяковим цвітом… Яким же маленьким здається село з такої висоти! Дивіться, як воно притулилося до Стиру – ніби дитина до матері. А навкруг – ліси і переліски, торф’яні болота. І старезні, у три обхвати дуби, наче козацькі чатові, стоять навколо села. А он і наша хата. І мама біля хати порається. Як же я її давно не бачив – ще з 1928 року! Тоді я їхав у творче відрядження з Харкова до Львова. Волинь, як і Галичина, була під владою Речі Посполитої, мені, радянському поетові, не дозволили заїхати у рідне село. Я ледве добився дозволу на зустріч з мамою у містечку Дубне. Вона приїхала туди, ми поговорили, сфотографувалися. Виявилося, востаннє… Мамо! Матусю! Гляньте у небо – я тут! Чуєте, ма-мо-о-о-о?! – Цс-с-с… Чиясь шкарубка долоня лягла на чоло. – Здається, у Валер’яна гарячка. Матір кличе. Сам із собою говорить. Еге ж, сам із собою. Вони просто не бачать. Він усміхнувся зшерхлими вустами і повернув голову до свого духовного провідника, що звісив ноги з сивої хмарини. – Колись моє село здавалося мені цілим космічним огромом. Тоді я пізнавав його зсередини – з-під жовтого кетяга вівса, з-поміж зелених будякових джунглів, у яких годинами спостерігав за мурахами і метеликами, з вершечка клуні, з крони улюбленої груші, яка надихнула мене на перші поетичні рядки… Це було не стільки візуальне споглядання, скільки відчуття внутрішньої сув’язі із землею, у якій переплелося коріння мого роду. Господи! Як же хочеться до мами! Хоч би на хвилиночку! – Ні. Ми ж домовилися – тільки подивитися. І на хату, і на маму, і на все твоє життя. Пора подивитися. Бо на тебе вже чекають. На березі моря… – Вам звідси видно? Але ж ви осліпли у цих темних мурах. – Щоб бачити, мені вже не треба ні очей, ні світла. ЛУЦЬК. ПРОБУДЖЕННЯ Першим у цій чарівній місцині південної, "правдиво" волинської землі – у селі Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії – поселився прадід Валер’яна. За переказами, граф Солтан виміняв його на собаку і привіз сюди з Полісся (тому й прізвище – Поліщук). Дід Олександр був уже при панському дворі, брав участь у польському повстанні 1863 року, а після його поразки отримав грунт. Тож уже його син, Валер’янів батько, Лев (Левко? Левон?) Поліщук став хліборобом, одружився з красунею Софією Ковалевською з міста Козин, у жилах якої поєдналася українська, польська і французька кров, і привіз її у свій дім. Першим паросточком їхнього палкого кохання і став Валер’ян, який побачив світ 1 жовтня (18 вересня за старим стилем) 1897 року. Поміж зеленими острівцями споминів – народини сестрички Жені. Йому було тоді близько двох років, але в пам’яті назавжди закарбувалося священнодійство першого купання новонародженої у дерев’яних ночвах. Перш ніж піти до трикласної народної школи у сусіднє село Малів, пройшов науку, обов’язкову для кожного сільського хлопчака: пас гусей, свиней, корів. А вечорами запам’ятовував народні казки і пісні, які розповідала і співала мама. Це був обов’язковий елемент народної педагогіки. Без цього жодна сільська дитина не вирушала у світ. Щоправда, "уроки" Валер’янової мами виходили за межі сільських стандартів – Софія Поліщук частенько сама і віршувала, і пісні на свої слова співала, і казки придумувала. Мала жінка такий дар. Після школи у Малеві – двокласне училище у Мирогощі. Вчитель нахвалитися не міг учнем, особливо дивував його Валер’ян блискучими знаннями з математики. Вислів Канта про те, що в речах та явищах стільки істини, скільки в них є математики, став одним з улюблених для Валер’яна. Отож, закінчив він і другий сільський навчальний заклад, вже міг би працювати писарчуком у волості. Але ж страх як хотілося вчитися далі! І головне – батько також заповзявся дати своєму найстаршому синові освіту. Щасливий випадок звів Лева Поліщука з інспектором Луцької гімназії Ромасюковим – вихідцем із чернігівських козаків. "Проінспектував" той юного Поліщука – хлопець тямущий, можна до четвертого класу гімназії приймати, але треба підтягтися з латини, німецької та французької мов, з історії та алгебри. Валер’ян готовий був "підтягуватися" день і ніч. Але без репетиторів не обійтися. Інспектор Ромасюков пообіцяв допомогти безплатно з латиною – він буде по годині в день займатися з мужицьким сином у себе вдома. А чим же платити іншим, коли сімейного бюджету на те репетиторство не вистачає, а вдома ще купа дітей? І от Лев Поліщук відважується на незбагненний для села і просто неймовірний за своєю батьківською жертовністю вчинок – продає півтори десятини землі і єдину корову-годувальницю Лису. Два місяці репетицій – і Валер’ян успішно складає іспити за третій клас й у вересні 1912 року стає учнем Луцької гімназії. Привіз батько його до міста, сів поруч з ним на Гнідавській гірці, з якої відкривається краєвид міста над Стиром – з банями храмів, з древніми вежами замку – і сказав: "Ото бачиш, я все зробив, що міг, спродався, витягнувся до кінця, щоб ти не був таким сліпим, як я. Тримайся ж і вчись. А як навчишся на якогось там пана, то щоб мужиків не забував. А мені на старість щоб був кручок горілки і кусок сала!" Щоб вчитися, довелося Валер’янові і самому підробляти репетиторством. Так, за квартирну платню зараховувалися його заняття із синами священика, у якого жив першого року. Та вже у наступному класі отримав за своє відмінне навчання земську стипендію – аж 103 карбованці. Навіть не задумувався, як їх потратити. Викликав батьків до Луцька і повів їх купувати корову. Замість тієї, яку продали заради його освіти. А ще витягнув з Більча до Луцької гімназії брата Никандра – хай і він вчиться. Луцьк, тоді ще повітове місто Російської імперії, відіграло у житті Валер’яна дуже важливу роль. Тут він почав читати і писати українською мовою. Першим, хто відкрив йому взагалі існування українського друкованого слова, був молодий учитель гімназії, уродженець Тернопільщини, випускник історико-філософського факультету Київського університету святого Володимира Михайло Черкавський. Якось він дав улюбленому учневі почитати "Киевскую старину" зі статтею про Пантелеймона Куліша, потім "Раду" і врешті – "Огнецвіт" Грицька Чупринки. Ця збірка лірики опального поета, який тяжів до символізму та авангардизму і проповідував український патріотизм, мала великий (хтозна, може, навіть визначальний) вплив на Валер’яна. А між тим, читання такої літератури було великою таємницею учня й учителя. Адже за саму лише симпатію до українського тоді можна було вилетіти з гімназії. Що вже казати про читання українських часописів та книжок. Сама доля сприяла хлопцеві в його українізації, пославши йому такого учителя. Адже невдовзі Михайло Черкавський став відомим публіцистом і громадсько-політичним діячем, організатором "Просвіти" на Кременеччині та Дубенщині, директором учительської семінарії в Дермані, комісаром освіти за української влади на Волині, а після приходу Другої Речі Посполитої – сенатором від українського населення (1922 – 1926). І ще один фактор, що вплинув на формування Валер’яна як українського поета. Він продовжував заробляти на життя (своє і тепер ще й братове) репетиторством. Довелося йому підучувати в Луцьку сина командира полку, а це давало можливість користуватися полковою бібліотекою. В тій книгозбірні натрапив він на низку конфіскованих книжок українською мовою. Серед них і "Кобзар", що став для нього справжнім потрясінням. Після його прочитання, з 1913 року Валер’ян сам почав писати вірші українською мовою. А якось, приїхавши додому, сказав: "Ми не малороси, ми – українці!" Ці слова, мовлені у розмові з батьком, на все життя запам’ятали і його брати. Перша світова війна вирвала багатьох волинян з рідної землі і покотила на східні терени. Зачепила ця примусова евакуація і Луцьку гімназію – її перевели у Білгород, у те саме прикордонне українське місто, яке зразу ж після встановлення радянської влади зробили російським Бєлгородом. Валер’ян їхати туди не захотів і поступив (разом з братом Никандром) до Катеринославської 1-ї класичної гімназії. У Катеринославі жили їхні дядько Петро та тітка Ярина, тож, принаймні на перших порах, мали до кого притулитися. КАТЕРИНОСЛАВ. У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ У Катеринославі, як і в Луцьку, покладатися треба було тільки на самого себе. Отож, знову після навчання – заробляння на прожиття репетиторством. Вільного часу – як кіт наплакав. І все ж він встигає не тільки вчитися і працювати. У грудні 1914 року Валер’ян із друзями видає російсько-український літературний збірник "Первая ласточка" (без дозволу дирекції), у якому під псевдонімом Gutta вперше надрукував свою поезію. Те, що він надіслав збірник своєму луцькому учителеві (той разом з гімназією був у цей час у Білгороді), засвідчує, що Михайло Черкавський і на відстані залишався для нього справді і літературним авторитетом, і щирим другом. Черкавський тепло відгукнувся про першу публікацію свого учня, привітав його з дебютом. Це стало для Валер’яна великою моральною підтримкою і своєрідним благословенням на літературну дорогу. Катеринослав – місто першого кохання Валер’яна, яке надихнуло на творчість. Це Каті Костенко присвячено: У мережаній альтані
Ми сиділи і дивились,
Як внизу срібляться хвилі
Ген по озеру котились… Стосунки в гімназії складалися не кращим чином. Валер’ян влаштовував дискусії на уроках історії та закону Божого. Через це потрапив у немилість до класного куратора. Як результат – недопущення до іспиту з історії і виключення з гімназії. Літо 1916 – заробітчанське: в експедиції Брянського заводу, на київському заводі "Арсенал". Але зібравши грошей на навчання, він знову повернувся до Катеринослава, добився перегляду своєї справи і таки став учнем 8-го класу. Закінчив гімназію із золотою медаллю. Тут почалася і його громадсько-політична діяльність. Він ще під час навчання у Катеринославській гімназії потрапив у марксистський гурток українських есдеків, яким керував Ісаак Мазепа – член комітету нелегальної організації УСДРП, відомий своїми антивоєнними виступами, згодом міністр в уряді Петлюри, керівник уряду Української Народної Республіки періоду Директорії. Валер’яна Поліщука тоді обрали навіть головою Юнацької Спілки. "Я тепер лівий есер і скоріш стану з большевиками, неж із "соглашателями", – записує Валер’ян у свій денник. У Катеринославі він видав свою першу книжку – ліропоему "Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила" (1919). Тут 1921 року, вже під час другого приїзду, видрукував альманах "Вир революції", у якому обґрунтовував повернення місту його історичної назви – Січеслав, бо не годиться славному українському граду носити ім’я україноненависниці Катерини Другої. А зразу по закінченні Катеринославської гімназії, влітку 1917, Валер’ян поїхав до рідного села – війна наче катком пройшлася по ньому: покинуті хати (більшість людей евакуйовано на схід), скрізь вирви від снарядів, колючий дріт, поля заросли буркуном. Серед цієї розрухи і страшенної бідності його не полишає мрія про "мистецько-математичну гармонію" архітектури. Тож восени він поступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. Але затримався у Пітері недовго. Щоб вижити і вчитися, мусів каторжно працювати в артілі вантажників, тягати "швелі" (шпали) і тачки з дровами. Мозолі на руках підтікали кров’ю, спину не розігнути. А тут і Жовтнева революція. Заклики до волі, рівності, братерства, справедливості наповнили гарячим хмелем надій не одну голову. Наче несподіваний вихор підхопив людей, кинув їхні долі у суворі крутежі. Валер’ян уважно стежив за подіями в Україні. Згодом він запише у своєму деннику: "Коли Центральна Рада "ув’язалася" у війну з більшовиками, мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там брати участь у революції". І ось він знову на рідній Волині. Як сприймає те, що відбувається навколо? "На Вкраїні друга революція. Кров ллється ріками… і накінець, Київ, мій дивний, взяла банда революційного пролетаріату. І сум охоплює. Новорождену Україну спеленали, та так крепко, що дай Боже не задушити її в пелюшках" ( 16 березня). " Я не держу ні сторони руських, ні німецької сторони. Для мене все: українська культура і розвой, Республіка Народна Українська. Всі, хто піднімає на те руку – мої вороги ідейні й особисті… Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього" (5 березня 1918 року). "Неприємно, що у нас німці, правда, але від них поки що гніт економічний, а від москалів-большевиків – і економічний, і національний" (15 квітня). У села поверталися вояки і біженці. Треба землю ділити, піднімати занедбане господарство, налагоджувати життя, будувати нову Україну. 16 квітня 1918 року Валер’яна обирають головою Боремельського волосного земельного комітету. Він переймається школою, землею, пише до газет. "Моє гасло: Українська Народна Республіка! І вона буде, бо народ так хоче!", – записує у деннику 10 травня. Але уряд Скоропадського ліквідовує земельну реформу, землю знову починають повертати поміщикам. Земельний комітет розпускають. Це стало для Валер’яна громом серед ясного неба. Він не може у це повірити, вперто протестує. Міліція приїжджає до села, щоб арештувати його. Він у відчаї: "Я плакав, як над смертю матері не плакав би так, за тим, що сталося" (6 травня), "за працю, за любов до бідного люду мене арештували…" (10 травня). Щоб уникнути ув’язнення, змушений був утікати до Києва. У цей період доля часто жбурляла його з місця на місце, від небезпеки до небезпеки, від однієї політичної сили до іншої. Його життя – суцільний детектив з постійними переслідуваннями і втечами. Київ – Полтавщина – Київ – Чорноморський Кіш у Ворзелі – Київ – Катеринослав, де його арештовує денікінська розвідка, розташована у готелі "Франція" – румунська в’язниця – польський арешт – Дубне – Більче – петлюрівський табір у Рівному, де в’язнів "косив" тиф, – втеча до Луцька – Варшава… І нарешті – Камянець-Подільський державний український університет, у якому Валер’ян Поліщук став студентом зразу другого курсу історико-філологічного факультету. КАМ’ЯНЕЦЬ СТОЛИЧНИЙ І КИЇВСЬКЕ "ГРОНО" У лютому 1919 року до Кам’янця-Подільського прибуло багато політичних, церковних, громадських діячів Української Народної Республіки на чолі з колишнім головою Української Центральної Ради Михайлом Грушевським. По суті, місто стає тимчасовою столицею УНР, до якої перебирається і проукраїнськи налаштована інтелігенція. Осип Назарук працює тут над новими главами "Роксолани", Юрій Липа пише новелу "Кам’янець столичний", Софія Русова і Людмила Старицька-Черняхівська створюють "Союз українок"… Вирує життя і в українському університеті, де зібралася плеяда інтелектуалів. Ректор вишу – Іван Огієнко, декан історико-філологічного факультету – Леонід Білецький, лекції з історії читає відомий діяч УАПЦ Володимир Чехівський, з поетики – Михайло Драй-Хмара. Літературне середовище формують Іван та Юрій Липи, Микита Годованець, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан… Університет мав свій журнал "Нова думка", який крім студентських і громадсько-політичних тем, висвітлював і літературне життя, друкував твори початківців. До редколегії входили і Валер’ян Поліщук та Юрій Липа. Обидва вони не пропускали жодної літературної вечірки. При чому, як згадують очевидці, жодна з них не обходилася без їхньої гострої дискусії. Доходило навіть до сутичок. Весною1920 року Валер’ян входив до студентської делегації, яка була відправлена до головного отамана армії УНР Симона Петлюри, щоб донести до нього "бажання студентства Кам’янець-Подільського державного українського університету взяти участь у побудові держави". Від партії есерів його обрали в комісію для скликання Всеукраїнського студентського конгресу (він і очолив цю комісію). Він став редактором "Нової думки". І того ж року переїхав з Кам’янця до Києва. З твердим наміром: полишити назавжди політику і займатися лише літературою. 1920 року в Києві Валер’ян Поліщук співпрацює з газетою "Більшовик", але головне для нього, декларатора "неореалізму пролетарського змісту, що виростає з революційного романтизму", – література. Він організовує літературну групу "Гроно", видає альманах з такою ж назвою. Видання відкривалося "Credo" Валер’яна Поліщука, в якому він сформулював свою літературно-мистецьку позицію: орієнтація на європейських конструктивістів, на конструктивно-динамічні процеси життя, у яких би душа людини була у гармонії з технічним прогресом. Він відстоює верлібр, як єдину віршовану систему, здатну передати динаміку і стрімку ритміку нової доби. Саме віршовані верлібри склали основу збірки Валер’яна Поліщука "Сонячна міць", яка побачила світ цього ж року. Але поміж віршами, які оспівували модерну цивілізацію і світ технічної революції, у ній знайшла місце і чудова пейзажна лірика. Про ліричні вірші з цієї збірки, а також з книжки "Радіо в житах" (1923), у якій найкраще відображено тонкі порухи душі ліричного героя, Олександр Білецький невдовзі написав, що вони "по своїй музичності і глибокому відчуттю, можливо, навіть не поступляться Тичині". А сам Тичина, з яким Валер’ян заприятелював у Києві, пише: "Прекрасні поезії. Юні, здорові" і спонукає молодого автора до пошуків нових форм у поезії. Вже тоді Валер’яна називають "першорядним поетом", "ватажком пролетарського динамізму". ХАРКІВ. ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ 1921 року Валер’ян Поліщук переїхав до Харкова, став членом літературної організації "Гарт". А наприкінці 1925 року створив групу "Авангард", що, по суті, виросла з його "Credo" у "Гроні". Позиціонуючи себе конструктивними динамістами, авангардисти прагнули нових жанрово-стильових форм, образно-виражальних засобів: "Унаслідок вселюдської індустріальної епохи має встановитись домінантний вселюдський індустріальний напрям літератури – поезії і взагалі мистецтв із додатком національних зафарблень". Валер’ян Поліщук намагається зруйнувати усталені канони в літературі, ламає мистецькі стереотипи і трафарети, стає співцем модерної техніки, прагне підняти українське мистецтво до європейського рівня, синтезувати новітні світові мистецькі течії. Літературна група "Авангард" популяризує себе у трьох альманахах: "Бюлетень авангарду" (1928), "Мистецькі матеріали авангарду" та "Авангард" (обидва 1929 р.) До речі, обкладинка "Авангарду" – це робота Василя Єрмилова, одного з провідних художників-конструктивістів України, який також проповідував синтез різних художніх течій, але в малярстві, серед них – експресіонізм, кубізм, футуризм, неопримітивізм. Обидва митці були генеруючим тандемом у "Авангарді", Валер’ян чимало написав про Єрмилова, зокрема статтю під псевдонімом Василь Сонцвіт. Друкувався він і під псевдонімами Микита Волокита, М. Волок, Філософ з головою хлопчика, Міше-Нама, Петренко… У Харкові Валер’ян закохується зразу в обох сестер Кохунес – Ліду (Лічку) й Олену (Йолю), "з якими пережив найяскравіші хвилини свого життя". Про це згадує і Володимир Сосюра у своєму автобіографічному романі "Третя Рота": "І було дві сестри, Ліка і Льоля, які обидві закохалися у Валерія, і він обох їх любив. Дивно? Але це так. З Льолею до Валерія у мене була любов. […] А тут з’явився Поліщук – прийшов, побачив і переміг". За спогадами ж самого Валер’яна, за Йолю він і Сосюра навіть побилися. Але Йоля таки стала дружиною Поліщука і народила йому двох дітей – сина Марка-Реона і доньку Люцину-Електру. Емоційний (як і більшість істинно творчих людей), запальний, ще з гімназійного віку зорієнтований на національну ідею, із щирим вболіванням за своїх соціально і національно пригноблених співвітчизників, безкомпромісний, максимально категоричний, але водночас і довірливий, надзвичайно життєлюбний і працьовитий (понад 40 книжок за такий короткий вік!), наділений колосальною енергією, Валер’ян Поліщук справді повірив у відродження своєї Вітчизни і з головою поринув у вир нового літературного життя. Його слава росте. Молодому бунтареві, вихідцю із бідної селянської родини, самою долею судилося стати плідним і екстравагантним поетом, літературним лідером, ім’я якого гримить по всій Україні, цікавим експериментатором (поєднання зрілої філософічності і по-дитячому природного, аж до наїву сприйняття світу – цим український конструктивний динамізм "з людським обличчям" і відрізнявся від російського), творцем нових форм, стильових і жанрових "свідчень" культурно-мистецького відродження України, теоретиком динамізму-спіралізму. Він – один з найактивніших організаторів літературного життя в Україні, поет, критик, публіцист, його книги виходять одна за одною. Його "Дума про Бармашиху" "розсилається чуть не по телеграфу через РАТАУ у всі газети Вкраїни для передруку", у нього своя "майже школа літературна", його перекладають на інші мови. А тим часом хмари над Україною вже закривають небо. Вона – чи не єдина з республік, яку офіційна Москва ніяк не може приборкати, знівелювати, перетворити у покірну біомасу. Український народ не годився для будівництва комунізму. Особливий спротив чинили його інтелігенція з її вічним духом бунтарства і вільнодумства та селянство з його глибокою релігійністю й одвічним потягом до самостійного господарювання. Тож над українськими селами зависає дамоклів меч Голодомору, а над творчими людьми – тінь ГУЛАГів. Усе це ниточки в руках одного кремлівського лялькаря: нищення українських храмів і спорудження замість них пам’ятників радянським вождям, розстріл українських кобзарів, репресії проти науковців, письменників, художників, релігійних і театральних діячів, ба навіть філателістів та прихильників есперанто, яке ще недавно називали "мовою світової революції". До речі, деякі вірші Поліщука перекладені мовою есперанто, а сам він (о необачний!) відстоював її як міжнародну мову єднання в СРСР. Задля сталінської ідеї "прорідження інтелігенції" масово фабрикують контрреволюційні організації і групи. Валер’ян Поліщук опиняється у числі тих "м’ятежних геніїв", від яких треба очистити суспільство – надто яскрава індивідуальність, надто багато національних "гріхів" у минулому, надто багато поглядів, які не збігаються з позицією партії, зокрема, щодо колективізації, про яку він написав: "Примусова колективізація обернулася в нещастя мільйонів". Одне слово, постать, яка не піддається уніфікації, а отже – становить загрозу для радянської системи. 23 квітня 1932 року влада розпустила так звані пролетарські, а разом з ними й інші письменницькі організації і створила Всесоюзну Спілку Радянських письменників, яку очолив Максим Горький. У Спілки – виразна комуністична ідеологія і "єдино правильний метод літератури і мистецтва" – соцреалізм. Українських письменників змусили повністю підпорядковуватися московському центру. Тепер усі, хто відважиться орієнтуватися на Захід, на Європу, хто хоча б спробує і далі експериментувати з формою, – приречені. У грудні 1934 року Валер’яна Поліщука, як і інших письменників – Валер’яна Підмогильного, Миколу Любченка, Миколу Куліша, Григорія Епіка, Євгена Плужника, Василя Вражливого, Володимира Штангея, Григорія Майфета, Петра Ванченка, Олександра Ковіньку – звинуватили у приналежності до "Центру антирадянської боротьбистської організації", яка нібито готувала замах на секретаря ЦК КП(б)У т. Постишева. Валер’янові Поліщуку приписали не тільки контрреволюцію, але й… порнографію. Це нічого, що жодного порнографічного твору він не написав. За "порно" видали і невинний розіграш Валер’яна та Василя Єрмилова в альманасі "Авангард" (нібито вони розробляють "ліжко для парування"), і агітаційний плакат "Хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь!", і еротичні мотиви в поезії, що визначали органіцизм його творів і цілком відповідали духу доби. Саме у цей час, на початку 30-х, він проникає у сокровенні глибини, в саму суть творчості. Вона стає його єдиною потребою. Формується справді унікальний митець, який міг би заявити про себе на весь світ. Але ми вже ніколи не дізнаємося, яким би він міг стати після своїх тридцяти семи, коли його арештували. Йому відтяли крила на злеті. Але самого його не зламали. На всі звинувачення він відповідав: "Не правильно!". Не підписав жодного слова і не обмовив жодного зі своїх колег. Дружину ж просив тільки, щоб принесла йому паперу поштового, загальних зошитів, блокнотів – сподівався, що в неволі писатиме. Уявити не міг, що опиниться у справжньому пеклі, де вже буде не до писання. Рятуючи дітей – сина Марка-Реона та доньку Люцину-Електру, Йола виїхала з Харкова до Москви, прихопивши валізу із частиною домашнього архіву. 27–28 березня 1935 року на закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР Валер’яну Поліщуку винесли вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. І відправили на Соловки. Каторга тривала трохи менше трьох років. А тоді… "БЛАЖЕН, ХТО МОЖЕ ГОРІТИ…" Діалог другий – А тоді… Що буде далі зі мною, пане кошовий отамане? І з якою ж усе-таки місією ви явилися до мене? – Хіба я не казав? Щоб укріпити твою душу. Вона потребує цільності. А ти наче зітканий із протиріч. Тебе недарма називають найсуперечливішим представником історичного авангарду. Одні хвалять, інші нещадно критикують: і за низький, а подекуди й графоманський (є, є, на жаль, і така думка) поезій, і за експериментаторство… – І за те, що у нових формах моїх віршів – "ні словечка про конкретну класову суть і класову функцію цих форм". – Але ти й справді наче розривався надвоє. З одного боку, вроджене бунтарство, вільнодумство, національне закорінення, яке пробивається через усі модерні форми твоїх віршів. А з другого – похвала владі, яка якраз і придушує все національне й індивідуальне. Ти так ненавидів отих офіціозних "чиновників від мистецтва", які "намагаються політиканськими ходами керувати мистецтвом, не люблячи, не знаючи його…". І в той же час хотів, щоб вони офіційно тебе визнавали. – Мій друг Льоня Чернов ще в червні 1928-го писав у листі до мене: "Ах, як часто на дні того келиха, що зветься урядовим благорасположенієм, – буває гірка й огидна отрута! Тому не пиймо з цього келиха!". Але ми пили. Бо хотіли, щоб наші книжки видавали. Бо були молодими й одержимими у творчості. Це як зелений шум навесні. – Авжеж. Модерновий співець технічного прогресу, індустріалізації, урбанізації. І в той же час: Душа моя – весела сарна –
По пролісках гуляє…
І топче свіжий ряст
Та синій волохатий сон зриває
У лісі споминів. – Поет, який народився у селі, а пише про місто, – вже апріорі суперечливий. А я дитина села, та ще й якого – волинського, оточеного зеленим лісом і синіми водами. Воно розбудило в мені ліричні струни. Малим я відчував себе частинкою природи, щиро вірував у те, що дерева – це живі істоти. Перший мій вірш – про грушу: я дуже переживав, що вона вмирає. – А потім – така ж щира віра у революцію? Ми за волю і рівність підем…
Ми жадаєм, щоб правда засяла для всіх… – Це інше. Революція налетіла як вихор і підхопила, закрутила мене. Коли я писав ці рядки, то справді вірив, що так і буде – воля, рівність, братерство, справедливість, щастя. Ідеальні люди! Ідеальне суспільство! Духовний розквіт! Хіба це не прекрасно? Скільки людей полетіли на ці гасла, як… метелики на вогонь. Так, я вірив, бо дуже хотів кращого життя своїм землякам, які знемагали у злиднях і неуцтві. І в те, що революція допоможе Україні стати Україною... – Так щиро вірив, що першим (подумати тільки – аж на два роки раніше від самого Маяковського!) написав поему про Леніна. Того самого, який повчав: "Будьте зразково нещадними… Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини"… – Іронізуєте. Але про ці вказівки знали тільки ті, хто мав їх виконувати. Ми читали зовсім інші рядки Леніна і його самого знали зовсім з іншого боку. Тому й писав… – …А може, ще й тому, що це приносило славу і не тільки. Ще житло у престижному харківському будинку літераторів "Слово", місця у президії зборів і з’їздів, зустрічі з відомими державними діячами, творчі відрядження за кордон. – Було, було… Наприкінці 1925 – на початку 1926 років разом із Павлом Тичиною та Олесем Досвітнім я їздив до Прибалтики, Чехо-Словаччини, Німеччини, Франції, а за три роки потому – поїздки до Польщі, Німеччини, країн Скандинавії. – А після повернення – критика того життя за кордоном. Але ж ти знав, ти бачив… – За все треба було платити. За все. Я знав, що до мене приглядалися і прислухалися. І не могли простити зустрічі з відомими людьми під час поїздок, у тому числі з Олександром Олесем у Празі, Юрієм Коцюбинським у Варшаві, західноукраїнськими письменниками і художниками у Львові, які були не вельми лояльними до Радянського Союзу, точніше – абсолютно не лояльними. Тож на карб ставилися кожна така зустріч, кожне не так сказане мною слово, не так написаний рядок. А мені й без того постійно доводилося вибачатися: то за есе "Про суд", то за ескіз "Ванька-встанька", то "за еротизм окремих місць" в альманасі "Авангард"… – Отож, ти писав про два світи – два способи життя, хоча насправді… – Саме ті поїздки давали мені можливість пізнавати світ, відчувати іншу атмосферу, порівнювати свою країну з іншими. І порівняння було не на користь СРСР. Це змінювало мене, відкривало очі на те, що відбувається. Та хіба тільки це? Доведений до самогубства мій товариш Микола Хвильовий, з яким ми видали спільну збірку "2" – це він кинув гасло "Геть від Москви!". Наклав на себе руки Микола Скрипник, який підтримував мій "Авангард" ще коли був наркомом освіти. Пережив творчу смерть Павло Тичина і з тонкого унікального лірика перетворився у штампувальника радянських агіток. До психлікарні потрапив ще один мій товариш – Володя Сосюра. А скільки талановитих митців просто замовкли. А фабрикація справи про СВУ, за якою арештували 45 провідних українських науковців та митців, у тому числі мого колишнього учителя з Кам’янецького університету Володимира Чехівського… А отой перший письменницький з’їзд у Москві, на якому нам було вказано: віднині єдино правильний – лише метод соцреалізму… Це не тільки відкривало очі, це жахало. – Яке страшне розполовинення особистості! І це тоді, коли ти якраз проникаєш у саму сутність творчості, пишеш унікальні блискучі маленькі шедеври. Як ось: Стомлений сиджу,
Тихо клюкає вода
В рурі у стіні.
Так у жилах кров моя
В струмі вічності пливе. Ти, мабуть, справді на початку тридцятих уже притомився. – Так. Я нарешті зрозумів: уся ця гонитва за примарною ідеєю, за оманливими гаслами, за успіхом, за визнанням, не приносить щастя. Мені потрібна тільки творчість, сам її процес. Але це, здавалося б, таке просте щастя стало вже недосяжним. Україна поринула у пітьму, над нею завис Дамоклів меч червоного терору. І він, як бачите, не обминув і мене. Я виявився загрозою для системи і опинився там само, де й ви колись. Радянські зверхники не згірш Первого і Второї ненавидять і руйнують Україну. – Невже ти справді сподівався, що лист у культпроп ЦК КП(б)У врятує тебе? – Мене загнали у глухий кут. Видавництво "Радянська література" заявило, що моя 15-літня поетична робота відпадає, "як шкідлива" і відмовилося перевидати за договором бодай частину вибраної лірики, книжку нарисів "До серця Азії" воно ж "зарубало", бо вона нібито "йде в розбор як націоналістична". А це страшний редвисновок, який не міг залишитися без наслідків. Роман "Завзятий вік" також відхилили. Відмовилось друкувати мою книжку і видавництво "ЛІМ". Щоб звести кінці з кінцями, я змушений був продавати свою бібліотеку. Але той лист у культпроп правді був марним – всього через кілька днів після того, як я його надіслав, мене й арештували. На них не діяли ніякі аргументи. У них – ні почуттів, ні логіки. Я задихаюся у цих мурах! Задихаюся… – Завтра вас відправлять звідси. – Куди? – У вічність. Чи можеш ти повторити перед далекою дорогою те, з чого колись починав свою першу поетичну збірку: "Блажен, хто може горіти…"? – Так, це кредо всього мого життя. І ще ось ці рядки хочу повторити: Я молюся за вас всіх незнаних,
Всіх пройшовших, прийдешніх,
Всіх, що будуть забуті… – Але ти забутим не будеш. * * * Наближалося 20-річчя Жовтневої революції. НКВД вирішила зробити подарунок до ювілею – розстріляти велику групу соловецьких в’язнів. Тож 9 жовтня 1937 року окрема Трійка УНКВД Ленінградської області і прийняла відповідне рішення та призначила для його виконання ката. А тим часом в’язнів зібрали з островів і перевели до Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН), розміщеної у колишньому монастирі. Терміново сфабрикували нове звинувачення, у якому було зазначено, що в’язні, "залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію "Всеукраїнський центральний блок". За кілька днів їх вивели з карцерів, повантажили на баржі і повезли Білим морем до Кемі, а звідти до Медвежої Гори. Але там не було такого великого "полігону" для розстрілів. Його знайшли в лісовому урочищі Сандармох, що на 19 кілометрі траси Медвежа Гора – Певенець. Захмелілий від крові кат стріляв чотири дні поспіль. Потім йому за "шкідливість" роботи дали путівку до престижного будинку відпочинку. У холодній Карельській землі Сандармоху залишилося 1111 убитих – представників 58 національностей. Найбільше, майже третина – українська інтелігенція: письменники, художники, режисери, священики, політичні діячі, вчителі… Цвіт нації, її обманута і так і не здійснена мрія. Валер’ян Поліщук відійшов у вічність 3 листопада 1937 року. Читайте також Читать больше на segodnya.ua


КОММЕНТАРИИ:

  • Читаемое
  • Сегодня
  • Комментируют
Мы в соцсетях
  • Twitter