Авторизация
 
  • 01:16 – Битва экстрасенсов 17 сезон 278 серия смотреть онлайн 
  • 01:16 – Битва экстрасенсов 17 сезон 14 выпуск от 3 декабря: смотреть онлайн эфир от 3.12.2016 на ТНТ 
  • 01:16 – Танцы на ТНТ 3 сезон 3 декабря 2016 смотреть онлайн 
  • 01:16 – Новый Год 2017: как встречать, что готовить — меню (видео, фото) 

Торба Чичибабіна, вечірка Хвильового, усмішка Вишні - екскурсія "Літературний Харків"

162.158.79.31

Торба Чичибабіна, вечірка Хвильового, усмішка Вишні - екскурсія "Літературний Харків" "В Харкові всюди є місця, пов'язані з літературою. Потрібен такий маршрут, який люди здатні обійти пішки. Маршрут навколо мого дому буде найгуманнішим по відношенню до вас і до мене.", - жартує Максим Розенфельд. Більше сотні людей прийшли на екскурсію " Літературний Харків, яку проводить засновник "Харківського глобусу", архітектор та дизайнер, гід щотижневих " Екскурсій з Максом Розенфельдом". Натовп зупиняється не далеко від вулиці імені Бориса Чичибабіна. На будівлі висить меморіальна дощечка. - На вулиці Римарська 1, на горищі з маленькою кімнаткою знаходився головний поетичний салон міста. Туди приходили літературна еліта Харкова та її шанувальники. Чичибабін — скромна людина, в чомусь навіть сором'язлива стала справжнім відкриттям. Коли він починав читати свої вірші, то входив в такий емоційний стан, що його талан ставав для всіх очевидним, - розповідає Максим про Чичибабіна. Борис Чичибабін відкрив в Харкові літературну студію при ДК Зв'язку. За рекомендацією письменника Самуїла Маршака він став членом Спілки письменників України. Але згодом Комітет державної безпеки СРСР "запропонував" йому провести редактуру своїх текстів. Після чого в 1973 році його вигнали з Спілки письменників. Він писав в стіл, коли друзі намагались видати хоча б якісь його роботи. - В Харкові біля пам'ятника Пушкіну на площі Поезії проходив творчий вечір письменника Євгена Євтушенко. Хтось серед натовпу прошепотів, що тут є Чичибабін. Тоді Євтушенко покликав відомого вже на той час поета вийти до всіх. Й тоді стало зрозуміло, що Чичибабін не збирався читати свої вірші, бо в руках він тримав торбу з продуктами. Він просто проходив повз, - розповідає Розенфельд. Лінка Костенко говорила про Чичибабіна, як про людину, яка не приймала й не розуміла ідею української самостійності. Сам автор говорив, що все, що йому було важливе, починало втрачатись на фоні всіх економічних реалій. - Держпром - перший радянський хмарочос, - розповідає Розенфельд дорогою до наступного місця.- На його відкриття приїхали гості з усього світу. Серед них були французькі письменники Ромен Роллан й Анрі Барбюс. Аби ушанувати цих дружніх іноземців, Перша променева вулиця отримала назву Ромена Роллана, а Друга променева вулиця — Анрі Барбюса. Поруч з ними стояла жінка — перша голова Комуністичної партії Іспанія Долорес Ібаррурі. Її партійним прізвиськом була "пристрастна", "темпераментна", "пасіонарна". Таким чином Клочковський спуск перейменували на спуск Пасіонарія. На початку проспекту Леніна височіє пам'ятник козаку Харьку на коні. В 2004 році Харків святкував своє 350-річчя. Архітектор Спасов й скульптор Бетліємський розробили проект Тримфуальної арки, яка мала б відкривати в'їзд на район Павлового поля. - До приїзду Леоніда Кучми в Харкові багато разів перекладали асфальт. Й під час цих приготувань, за легендою, хоча вірю, що це була правда, в кабінет губернатора харківської області Євгена Кушнарьова подзвонили. Дзвонить його колега з Москви Юрій Лужков та говорить: "Харків — наше улюблене місто. А ми зрозуміли, що тут немає жодної кінної статуї". У Москві є, в Пітері є, у Києві та у Львові є, а в Харкові немає. Як так?! Хто б міг бути у вас на коні?" Кушнарьов відповів звичайним харківським жартом: "Та, козак Харько". На що Лужков йому сказав: "Добре, мені більшого й не треба. Наш Президент академії мистецтв Зурабчік Церетелі вам вже коня відлив. Зараз садимо на нього козака Харька й ви отримуєте подарунок, - розповідає Максим Розенфельд. Під час відкриття пам'ятника всі зрозуміли, що архітектор, який проектував пам'ятник, трохи не розрахував його розмір. Постамент мав бути трохи нижчим, бо перше, що бачив кожен присутній — підчерев'я коня. На питання, чому в коня все таких великих розмірів, послідувала відповідь "Так, кінь то козацький!". Один із самих незвичних дворів Харкова знаходиться на вулиці Данилевського 14. Тут розташований пам'ятник Вухам та пам'ятник Поцілунку сантехніка. В 90-х роках в Харкові проходив скульптурний симпозіум. Скульпторів завезли на територію старого покинутого табору й сказали "Хлопці й дівчата, ми вас будемо місяць годувати, ви тут будете місяць жити. Дамо вам весь необхідний матеріал, а ви робіть, що хочете. Потім буде виставка ваших робіт під відкритим небом. По закінченню симпозіуму, білі скульптури встановили на каштановій алеї в парку імені Горького. - Це була маленька Європа, - розповідає Розенфельд. - Сучасна скульптура під відкритим небом без якоїсь ідеології. Та з часом вони почали зникати. Їх постаменти не були забетоновані, тому кожен, хто хотів прикрасити свою дачну дільницю, міг просто їх забрати. Тоді скульптор Фелікс Бетліємський захотів вирішити проблему своїх робіт досить радикально. На вулиці Данилевського в цьому дворі знаходиться одна з його майстерень. Тому він перевіз сюди свої скульптури, сам підготував бетонну основу й залишив їх тут. Найбільш відомою скульптурою є пам'ятник Вухам або, як його ще називають — пам'ятник всечуючому вуху КГБ. Що цікаво, обидва вуха правих. Мешканці міста вірять, що, прошепотівши бажання в одне з правих вух, воно обов'язково виповниться. Далі Максим зупиняє всіх біля будівлі за адресою вулиця Культури 9. - Коли Харків став столицею Радянської України, він опинився центром нових літературних ідей. Цей дім є епіцентром всього, що з цим пов'язано", - починає свою розповідь Максим. - В процесі суцільного узагальнення, літератори вирішили, що їм потрібно побудувати дім "Слово", де б жили всі письменники. В цій будівлі не було душу, бо були суспільні бані, не було кухонь, бо їх годували у загальні столовій, але були тенісний корт, волейбольний майданчик та два солярії. Квартири вибирали за жеребкуванням. Тичині дістався №12. Його сусідом зверху був поет Майк Йогансен. Той дуже любив полювання, тому мав багато собак. Активний, рухливий Йогансен почав заважати скромному, замкненому в собі Тичині. Тому згодом вони помінялись квартирами. Ця будівля через деякий час отримала назву - "Крематорій" або "Дім попереднього ув'язнення". Події з 1932 року привели до того, що 80% всіх мешканців цього будинку були арештовані. Через "чистку" пройшло 70 людей, 30 з них розстріляли. Більшість українських письменників та поетів звинувачували за статтею, в якій йшлось про український буржуазний націоналізм. - Володимир Сосюра народився в Дебальцево. - розповідає Розенфельд. - Червоні присуджують цього дебальцевського Д'артаньяна до смерті. Але так як він вже був на той час відомим автором, лідером думок, його випускають. Він вже червоноармієць. Весь час його допитують, затримує міліція. Влада дуже сумнівалась в його лояльності, - розповідає Розенфельд. - Остапа Вишню також заарештували. Отримав 10 років таборів. Але історія склалася так, що він вийшов на рік раніше, - каже Максим. - В 1943 році вже розпочалось звільнення України. Влада викликала режисера Олександра Довженка й письменника Миколу Бажана. Потрібно було кілька діячів української культури, яких можна було б випустити для процесу відродження Радянської України. Остап Вишня був першим, кого вони зазначили в списку. В домі "Слово" вбили українського радянського діяча Миколу Скрипника. За офіційною версією самогубство. - Це була операція "Заноза". Саме так називали Миколу в Москві. За офіційної версією він зайшов в свій кабінет, подзвонив дружині. Сказав їй, що більше так жити не може й за декілька секунд вона почула у слухавці постріл, - ділиться Максим Розенфельд. - Але обставини були трохи іншими. Він зайшов у свій кабінет, побачив, що телефон не працює та викликав монтерів. Прийшли двоє. Поки один з них відвертав його увагу, інший вистрілив в голову. Потім вони підключили апарат, який був вимкнений. Подзвонили його дружині. Один з вбивць був актором харківського театру, вмів гарно імітувати голос. Саме він говорив той текст, який потім дружина Скрипника переказувала слідству. Тим, хто стріляв, був вбивця Карпов. Він сидів у Холодногорській в'язниці. Йому пообіцяли свободу за цю операцію. Цього ж дня обидва кіллери були вбиті у внутрішній в'язниці НКВД. - Микола Хвильовий під час Голодомору їздив по Україні. Повернувшись, він впав в страшну депресію через все ним побачене. Він вирішив привернути увагу суспільства до цієї проблеми в досить оригінальний спосіб. Хвильовий влаштував вечірку, покликав багато друзів. Весь вечір він жартував, був веселим та люб'язним. Та згодом він сказав: "Я придумав, як закінчити новий твір. Зараз я вам це покажу". Потім він ненадовго залишив гостей та пішов в свій кабінет. За декілька секунд всі почули постріл. В посмертній записці він писав, що не розуміє, що відбувається навколо нього. Він вважав, що зараз твориться злочин проти української культури. "Нащо ви нас вбиваєте? Адже ми і є справжніми комуністами", - писав він. Потім розпочався процес тотальних арештів. Цей дім повністю виправдав свою назву "Крематорій". Людей забирали вночі, на вулиці, під час поховання. Одна його квартира отримала назву "чорна клітка". В ній тричі були арештовані люди. Останнім місцем екскурсії " Літературний Харків " став Палац одруження на вулиці Сумській. Він був власністю головного редактора газети "Південний край" Олександра Олександровича Іозефовича. Його видання стало рупором союзу гірських промисловців Півдня Росії, які й фінансували газету. Володимир Ленін дуже не любив це видання. Він вважав, що його ліберальність забирає гостроту бульварного листка "Іскра" "Південний край" знаходив таку коректну форму журналістського репортажу, що його закрити було неможливо. До того ж, на відміну від "Іскри" він був дозволеним. - Іозефович збанкрутував. Почалась Громадянська війна. Через ці події він мав би поїхати з Харкова. Він був людиною, яка всіх знала, та і його знали всі. Та він нікуди не виїхав. Кожного дня Сан Санич брав стілець, сідав біля Оперного театру чи у дворику на Сумській. Й дивився на людей. Він бачив, як вони йдуть в його колишню редакцію, як друкуються накази про ліквідацію українських буржуазних націоналістів, як кати-чекісти змінюють один одного. Часом його впізнавали. "Сан Санич, що ви тут робите? Більшовики навколо. Вас арештують" - казали йому люди. "Ви думаєте,що вони не знають? - відповідав Іозефович. - Я їм не небезпечний. Я просто дивлюсь, як тут, на Сумській, історія проходить повз мене". Читать больше на gazeta.ua


КОММЕНТАРИИ:

  • Читаемое
  • Сегодня
  • Комментируют
Мы в соцсетях
  • Twitter